Озеро Світязь вражає свою розмахом і досконалою прозорістю води, хвойними лісами та чистим повітрям та є і ще одна особливість "Українського Байкалу", що ніби заворожує та кличе до себе. В селі Світязь біля церкви є пагорб, з якого відкривається гарний краєвид на блакить озера та самотній заліснений острів у далині. Острів! В народі це зачароване "око Світязя" називають романтичним "Островом закоханих". Волинський письменник Віктор Лазарук найкраще передав почуття, що виникають при погляді на острів, що велично стоїть посеред озера:
"У кожного, хто побуває на Світязі, виникає бажання ступити на зачарований берег острова, на ту золоту смужку землі, що тоне в темно-синіх далях розколиханого озерного простору...Золотим стогом осунулося за лісом сонце. Дивимось на північ, де на горизонті тоне острів, у вечірніх сутінках знову схожий на середньовічний замок. Озеро шумить і шумить, ніяк не вляжеться спати. А вітер несе до берега нові, свіжі покоси хвиль. І здається, що там, у темряві, пливуть і пливуть із сіном на човнах "водяники" і "світязянки". І линуть звідти таємничі голоси, сплески, шарудіння і глибоке зітхання..."
Летимо як на крилах, майже не торкаючись озерної поверхні, і, розсікаючи навпіл смарагдову хвилю, залишаємо за собою шлейф білосніжної піни. Стоїмо в обіймах голубого вітру, народженого швидким рухом моторного човна (бо тихо на озері), вбираємо очима розправлені просторії Світязя.
Ось уже під днищем моторки із темно-синіх глибин показується світла піщана коса і біжить до самого острова. Ми пристаємо до дерев'яного містка, двигун замовкає, а озером ще довго котиться потривожена хвиля.
Від дерев'яного містка по доріжці, що вистилає тротуарною плиткою, між кущами, прямуємо до будиночка, що сховався в зелені. Це профілакторій працівників лісового господарства, якого тут жартома називають "губернатором острова"
Стоїмо затамувавши подих. Адже ми на острові, що утворився (як свідчить народна легенда) на місці, де хлопець і дівчина перетворилися на явір і липу.
Територія острова не перевищує семи гектарів. За даними академіка П. А. Тутковського, який першим досліджував Шацькі озера ще в 1899 році, діаметр його досягає "біля напівверсти". Покинутим показався острів членам етнографічної експедиції Б. Дибовського. Єдиним "людським слідом", на який звернули увагу члени експедиції, були руїни якоїсь будови. У визначенні віку цих руїн думки дослідників розійшлися: П. А. Тутковській відносив їх до стародавніх, княжих часів, етнографи ж зійшлися на думці, що тут була невелика капличка або альтанка. Саме на цьому місці, центральний і самий піднесений, стоїть тепер будівля профілакторія.
Навколо - ні душі. З чотирьох високих тополь, які здалека здавалися нам могутніми баштами старовинного замку, з криком злетіли ворони. Здивовано дивляться на нас берези, вільхи, осики і прибережні лози, змовницьки шепочуться очерети на піщаних косах.
Залишаємо острів неохоче, і раптом, ніби в нашу честь, голосно салютує соловей. Човен описує круг, з усіх боків оглядаємо береги острова. Золотим стогом осунулося за лісом сонце. Дивимось на північ, де на горизонті тоне острів, у вечірніх сутінках знову схожий на середньовічний замок. Озеро шумить і шумить, ніяк не вляжеться спати. А вітер несе до берега нові, свіжі покоси хвиль. І здається, що там, у темряві, пливуть і пливуть із сіном на човнах "водяники" і "світязянки". І линуть звідти таємничі голоси, сплески, шарудіння і глибоке зітхання...
